.RU

5. Реальний предмет філософського пояснення - Mieczysław Albert Krąpiec op


5. Реальний предмет філософського пояснення



Метафізика, як й інші царини раціонального пізнання, виростає з донаукового пізнання і послуговується у вираженні цього пізнання природною мовою – суб’єктно-предикатною. Адже ця мова була і є пов’язаною з людським життям, яке збереглось у найважчих умовах і розвинулось у різноманітних культурах, особливо в науковій культурі середземноморського басейну. Природна мова, що виражає себе в системі речень із суб’єктно-предикатною структурою, пов’язана з дійсністю матеріального світу, у який людина занурена і невтомно пристосовує – в процесі пізнавально-технічної діяльності – до своїх потреб.

Тому метафізика запозичує основні моменти з донаукового пізнання у своєму вихідному пункті, у вирізненні своїх філософських досліджень. Ці моменти зводяться до пізнання, вираженого спершу в екзистенційних реченнях, а потім у реченнях предикатних. Перші можна виразити у формі: «А існує», а другі: «S є P».

Екзистенційні судження – виражені формально – є іноді кінцевим результатом пізнавального процесу, який стосується існування світу. Народжені в світі, отримавши нашу свідомість і самосвідомість на тлі «буття-в-світі», ми спочатку дізнаємося, що світ існує. Існування світу (дійсності) є першим в наших пізнавальних переживаннях, причому як у аспекті генетичному, так і структурному. Адже дитина реагує спершу на існування, яке виявляється у присутності матері, перш ніж пізнає будь-які змісти речей. Подібно до цього ми у кожному нашому пізнавальному акті, який стосується реального світу, реагуємо спочатку на фактичні речі, на те, що щось є, перш ніж пізнаємо, чим річ є. Дійсність ударяє нас передусім «вістрям» свого існування, яка є, певна річ, існуванням детермінованих змістів, які повільно й іноді марудно осягаються в різних пізнавальних процесах. Найперше, ще імлисте пізнання існування є підставою наших миттєвих реакцій на дані нам «під актуальним існуванням» змісти впливаючого на нас буття. Це є зрозумілим у тій мірі, в якій «обробка» реального світу, невтомно здійснювана людиною, не може опинитись у «пустці», а спирається на реальному, стверджуваному пізнавально існуванні світу.

Пізнавальне ствердження існування якогось буття формально здійснюється власне в «екзистенційному судженні», яке ми висловлюємо в реченні «А існує»; під А розуміється будь-який конкрет, одиничне буття, на яке ми можемо іноді вказати навіть пальцем як на «це ось», перебуваючи перед нами. Під «існує» ми стверджуємо, що «це ось А» є реальним, фактичним, не є пізнавальним конструктом, стверджується як дійсність. Через екзистенційне судження ми стверджуємо дійсність як реальну. Ясна річ, екзистенційні судження – як пізнавальні акти не перебувають у нашому нормальному, спонтанному пізнанні у «чистому відфільтрованому» вигляді як власне відокремлені акти екзистенційного судження. Вони володіють своїми пізнавальними фазами інтенсивного і нормального прояву у процесі їх застосування.

У процесі пізнання є певна дистанція від простого реагування – власне людського, бо пізнавального! – на присутній перед нами і реально існуючий предмет до виразного формального ствердження акту існування і формулювання його в судженні «А існує». Однак тим не менше у первинному пізнавальному акті ми маємо справу із ствердженням існування світу. І саме воно є підставою наших наступних пізнавальних дій і діяльності, що ґрунтується на пізнанні. Це не означає, що засвоєння змісту речі психічно відділене від ствердження існування. Навпаки, сприйняття реальних змістів існуючої речі невпинно базується на ствердженні існування, бо немає існування без «чогось», що існує, і це «щось», будучи реальним змістом і предметом наших життєвих реакцій, є завжди існуючим змістом, який пізнається спершу. В екзистенційних судженням ми стикаємося з існуванням буття «у гарячому стані»; адже стверджуючи, що «цей ось Ян існує», я маю на увазі ствердження дійсного існування Яна, незалежно від того, яким є цей Ян за своєю психічною, фізичною структурою і т.п.

Екзистенційне судження («А існує») відрізняється від усім відомих предикатних суджень як структурою, так і предметом ствердження. Адже предикатне судження («S є P», напр. «людина є смертною») має предикат P, з’єднаний дієсловом-зв’язкою «є» з суб’єктом S. Предикат у судженні є елементом, який формує знання. Адже, вказуючи на якийсь суб’єкт S, я ближче пізнаю його через різні предикати, які йому приписую і пов’язую з ним за допомогою дієслова-зв’язки «є». Наприклад, я стверджую, що цей ось суб’єкт Ян: є людиною; є поляком; є музикантом; є жонатим і т.п. Знання про суб’єкт зростає внаслідок опису його за допомогою різних предикатів. Натомість екзистенційне судження не має предиката.

Екзистенційне судження не може також бути зведеним до судження предикатного. Щоправда, нам відомі предикатні судження одно – чи двочленні, у яких, на перший погляд, теж немає предиката, напр. «сонце світить», «падає», «гримить»; але скорочені судження цього типу неважко звести до нормальних тричленних предикатних суджень, які, можливо, звучать дещо дивно, але логічно правильно передають зміст скороченого до одного або двох термінів предикатного судження. Адже я добре розумію сенс речення «дощ є такий, що падає», «сонце є таким, що гріє» і знаю, що судження такого роду точно передає зміст скорочених одно – чи двочленних суджень. У той же час ми не можемо сприймати екзистенційні судження як скорочені предикатні, бо в екзистенційних судженнях немає предиката і через це функції асерції, а будь-які спроби заміни екзистенційних суджень на предикатні є марними, оскільки вони або не передають змісту нашого пізнання, яке передається предикатними судженнями, або є звичайним плеоназмом, сконструйованим штучно на зразок предикатного судження. Ця штучна конструкція виявляється одразу, коли ми візьмемо, наприклад, речення «Бог існує», яке є екзистенційним опосередкованим реченням, побудованим за допомогою філософського пізнання на базі безпосередніх екзистенційних суджень. Таким чином, екзистенційне судження (яке є позначенням екзистенційного судження, уживаного в розумовому пізнанні) «Бог існує» можна замінити предикатним судженням: «Бог є існуючий». Однак сформульоване у такий спосіб речення є двозначним, бо виражає: а) звичайну належність якоїсь властивості – в даному випадку «існуючий» - до суб’єкта «Бог» (момент асерції у реченні) і тоді не передає основного сенсу екзистенційного судження: «Бог існує!»; б) або дійсно екзистенційний сенс (момент ствердження реального існування) і тоді набуває форми речення: «Бог існує існуючий», що є звичайним плеоназмом і не означає нічого більше, ніж те, що висловлюється у стверджувальному судженні: «Бог існує».

Іноді в історії людської думки намагались надати екзистенційного сенсу деяким предикатним судженням типу: «Пьотр біжить». Зверталась увага, що якщо якийсь конкретний суб’єкт, Пьотр «біжить», то через це він існує, оскільки «біжить» виражає актуально здійснюваний рух кокретного предмета. В той же час це двочленне предикатне судження і означає лише належність властивості (асерцію) «біжить» до Пьотра і нічого більше. Будь-яке інше розуміння, разом з екзистенційним, є у принципі психологічним процесом домислювання: якщо біжить, то існує, бо існування імпліковане в актуальному бігу. Такому міркуванню не можна нічого закинути, крім того, що оригінальне судження формально не стверджує акту існування і не є екзистенційним судженям; хоча воно може бути інтерпретоване екзистенційно, але це останнє здійснюється через домислювання.

Відтак екзистенційні судження не зводяться до предикатних, бо їхня структура формально безпредикатна. Більше того, вони виражають пізнавальне переживання ствердження реального існування буття, чого не виражають безпосередньо і формально судження предикатні. Останні є формальною належністю якоїсь властивості P суб’єктові S.

Як уже згадувалось, екзистенційні судження можуть бути безпосередніми і опосередкованими. Екзистенційні безпосередні судження служать для ствердження існування буття в його присутності, напр., коли я стверджую, що цей ось дуб існує. Екзистенційні опосередковані судження типу «душа існує», «Бог існує» є наслідком специфічної пізнавальної операції на терені філософії, яка підлягає основним правилам доведення цього типу.

Крім того, екзистенційні судження, що стверджують існування буття, виконують одну функцію при ствердженні зовнішнього буття, коли я, наприклад стверджую існування цього ось дуба, і дещо іншу, коли стверджую, що «я існую» (де я дається мені у переживанні моїх актів). Адже ствердження існування буття, даного мені в «зовнішньому досвіді», є психічно первинним як афірмація існування світу і здійснюється безпосередньо на тлі осягнення моїм пізнавальним апаратом (чуттєво-інтелектуальним) якогось конкретного змісту, спершу не детермінованого у пізнанні. Стверджуючи існування якогось дуба, я передусім звертаю увагу на його фактичність, реальність і стверджую свідомо: «існує!»; але зміст цього дуба дається мені воднораз у спогляданні і чуттєвому, й інтелектуальному, хоча я ще не знаю, що означає бути «дубом»; я стверджую існування цього буття у підпорядкуванні до явленого мені у пізнанні цього ось змісту, бачачи, чуючи, нюхаючи який, я враз осягаю спершу його якусь «дубовість». Стверджуване існування світу (дуба) повністю підпорядковане змісту, який на тлі афірмованого існування є саме реальним змістом, хоча і пізнаним мною не докладно, але пізнаваним.

Натомість у ствердженні вторинному, яке передбачає існування світу, стверджені «я», даного мені безпосередньо в «моїх» актах, я також констатую «я» з боку існування, бо знаю, що існую (дано мені існування «я»), але прямо не знаю його природи. У безпосередньому переживанні «я», присутнього в моїх актах, я маю виразний примат існування над сутністю. Якщо ствердження існування зовнішнього світу підпорядковане осягненню змісту буття, існування якого ми афірмуємо, і подальше пізнання існуючого буття здійснюється через перерахування і аналіз властивостей, які становлять зміст даного буття, то в пізнанні існуванні «я» ми «споглядаємо» буття ніби «зсередини», постійно стверджуючи примат і трансценденцію існування над змістом, бо спостерігаємо «я», існуюче в «моїх» актах, які не конституюють «я», а, навпаки, з «я» еманують, підпорядковані йому.

Ствердження існування реальних енсів, які утворюють зовнішній світ, чи власного суб’єктивного існування є стосовно пізнання змісту дійсності первинним і водночас становить базу і вихідний пункт у вирізненні буття як предмета метафізики. Екзистенційні судження приводять нас до зіткнення з буттям, з дійсністю, однак це зіткнення перше, спонтанне, нерефлектоване і таке, що приводить лише до осягнення буття як першого предмета пізнання – ens ut primum cognitum. Будь-які подальші пізнавальні процеси передбачають екзистенційне осягнення (в екзистенційних судженнях) як базу людського пізнання, яке після осягнення існування може розвиватись і щоразу більше актуалізуватись.

Після свідомого ствердження існування світу в екзистенційних судженнях ми пізнавально вирізняємо те, що визначає його реальну буттєвість, а відтак у світі реальних енсів ми вирізняємо предмет реалістичної метафізики. Адже йде мова про таке осягнення світу, за допомогою якого можна здійснювати предикацію кожного реального буття і кожного реального буттєвого елемента; словом, йдеться про т.зв. конструювання поняття буття як такого, яке є осягненням аналогічно найзагальнішим і водночас осягненням кожної конкретної, одиничної буттєвості. Узгодження цих двох постулатів (загальності і конкретності) здається а рriori неможливим. Однак це є ціною реалізму метафізичного пізнання. Тут слід зазначити, що можливість узгодження аналогічної універсальності і реальності т.зв. поняття буття полягає власне в аналогічній структурі цього осягнення, яке є набором суджень.

Відтак другим етапом у вирізненні предмета реалістичної метафізики є аналіз, здійснюваний через негативні предикатні судження (S не є P), пізнавального змісту, який походить з інтелектуального осягнення дійсності в екзистенційних судженнях, за допомогою яких можна ствердити існування енсів у різних царинах, а саме:

а) енсів матеріальних (цей ось кінь існує) і нематеріальних (моя думка про трикутник існує, моя любов до особи XY існує);

б) енсів необхідних (напр., інтенціональне буття – закон суперечності існує) і необов’язкових (ця ось зачіска існує);

в) енсів природних (цей ось дуб існує) і штучних (цей ось локомотив існує);

г) енсів самостійних, субстанційних (Ян Х існує) і несамостійних, акцидентальних (орлиний ніс Яна Х існує) і т.д.

Екзистенційні судження можна множити до нескінченності, відповідно до нескінченно великого числа конкретно існуючих речей, що входять до складу світу.

На тлі цього досвіду слід, однак, запитати: що означає «бути»? І як наслідок: що означає «буття» у первинному , головному розумінні, продиктованому нам пізнанням на базі екзистенційних суджень?

Якщо існує, тобто (у цьому розумінні) є Ян, ніс, думка про трикутник, дуб, локомотив і т.д, то я можу назвати буттям і Яна, і ніс, і думку про трикутник, і дуб, і локомотив. Відтак ми усвідомлюємо існування енсів як конкретних і детермінованих у собі змістів, які осягаються спершу дуже загально і мутно, а потім можуть пізнаватися все більш детальніше.

Коли ми знаємо, що існують енси як «ці ось» конкретні змісти, то постійно ставимо питання: що таке «буття як таке»? Воно дуже загальне. Ми добре розуміємо питання більш детальні, напр., що означає бути таким ось буттям Яном? У цьому останньому випадку ми, дивлячись на існуючого Яна, ми перераховуємо його характерні елементи, а потім з цих елементів ми можемо виділити ті властивості, які, на нашу думку, характеризують Яна і відрізняють його від інших енсів. Однак тут йде мова про розуміння не Яна, Марії, дуба чи думки, а того, що означає бути буттям як таким, а не лише буттям як Ян, як дуб і т.д.

Тому стверджуючи різні речі в екзистенційних судженнях, ми порівнюємо стверджуване в судженнях «існування» і конкретний зміст цього ось Яна, дуба і т.д. Запитуючи, чи стверджене існування є тим самим, що і Ян, дуб і т.д., ми помічаємо, що це існування не можна визнати за реально тотожне з конкретним змістом. Тому ми заперечуємо, тобто пізнавально сепаруємо те, що у дійсності не можна ототожнити; «існує» екзистенційного судження – це не те саме, що «цей ось Ян», «цей ось дуб». Адже якби «існує» екзистенційного судження було б тим самим, що «цей ось Ян», «цей ось дуб», то поза Яном не було би факту існування, оскільки, ототожнюючись з Яном, воно Яном би вичерпалось. І як немає іншого буття Яном, крім цього ось Яна, так не було б іншого існування поза існуванням Яна. Але ж факт, а точніше акт існування відбувається не лише в цьому ось Яні, в цьому ось дубові, в цій ось думці, а в різноманітних енсах. Через це існування не є змістом жодного буття. В кожному буттєвому випадку, який стверджується екзистенційними судженнями, ми виявляємо присутність двох буттєвих сторін: екзистенційної сторони – «існує» і сторони есенціальної, змістової – «цей ось Ян», «цей ось дуб», «цей ось ніс» і т.д. Про кожний буттєвий випадок ми кажемо, що він є буттям з огляду на існування, хоча це останнє не ототожнюється зі змістом, якщо ми стверджуємо існування ще іншого буття. Бути буттям – це не означає бути виключно Яном, дубом чи носом, а бути буттям означає бути яким-небудь детермінованим у собі змістом як існуючим.

Адже при застосуванні «сепарації», тобто предикатних заперечувальних суджень (якесь S не є P), ми стверджуємо, що існування, констатоване в екзистенційному суджені, не є тим самим, що конкретний зміст цього існування, бо існують різні енси, що входять до складу світу, причому енси різних порядків: самостійно і несамостійно існуючі; матеріальні і нематеріальні і т.д. Щоб бути, тобто бути чимось реальним, не обов’язково бути «таким ось» буттям, бо існують ще інші енси. Щоб бути буттям, не треба бути буттям у якомусь виді, бути матеріальним буттям, бо існують ще енси нематеріальні; не треба бути буттям самостійним, бо існують енси несамостійні; не треба бути цим ось індивідом, бо існують ще інші індивіди. Щоб бути реальним буттям, треба бути яким-небудь конкретним, детермінованим у собі змістом як існуючим. Буття як таке (існуюче) не володіє лише однією формою буттєвості. Адже існування окремих енсів, яке є неподільним актом, що реалізує конкретний зміст, співмірне до конкретного змісту, який, через це існування реалізується. Якщо у кожному буттєвому випадку змінюється конкретний зміст буття (його конкретна сутність), то змінюється також співмірне йому існування. Однак у реальному бутті завжди присутні обидва елементи: якесь існування, стверджене (або стверджуване) у екзистенційних судженнях, і конкретні змісти, співмірні до стверджуваного існування.

Бути буттям як таким означає бути яким-небудь конкретним, детермінованим у собі змістом (конкретною сутністю) як існуючим. Як зміст буття суттєво підпорядкований існуванню, так і існування є актом, який реалізує зміст (сутність). У реальному бутті ніколи не буває лише одна сторона, ессенціальна або екзистенційна, а завжди обидві сторони, які утворюють конкретну дійсність.

Однак слід зауважити, що на початковій стадії метафізики – вирізнення її властивого предмета – ми не визначаємо цих сторін буття у їхній конкретності. Це означає, що ми не знаємо і не мусимо знати, яким є конкретний зміст буття і співмірне до нього існування. Спираючись на пізнання, здійснене у рамках екзистенційних суджень, ми пізнаємо дійсність плюралістичного світу; спираючись, у свою чергу, на процес сепарації (який виражається у застосуванні предикатних заперечувальних суджень), ми стверджуємо нетотожність есенціальної і екзистенційної сторін конкретного буття, бо світ дається нам як плюралістичний і багатопорядковий. Тим не менше кожне реальне існуюче буття є конкретним, детермінованим у собі, індивідуально існуючим змістом.

Тому «буття як таке» (як існуюче), яке у традиції класичної філософії називається трансцендентальним і аналогічним поняттям буття, означає кожний конкретний випадок реальної буттєвості і в той же час усі такі випадки разом, оскільки ці «всі разом» є сукупністю окремих «двояко» явлених випадків буттєвості. Аналогічне і трансцендентальне поняття буття хоча й було сконструйоване у процесі сепарації, однак у своїй структурі, будучи осягенням конкретних сутностей, підпорядковане до співмірних їм існувань, воно може бути предиковане усім енсам в актуальний спосіб (не лише потенційно, як у разі універсальних понять!), «темно» і «невиразно», бо у цьому понятті актуально позначені всі буттєві реалізації.

Тому основна різниця між процесами абстракції і сепарації пролягає в структурі одержаних пізнавальних понять. В абстрагуванні ми відриваємо якісь частини від цілості, щоб відірвані елементи краще пізнати; тому в цьому процесі ми виявляємо спершу функції відривання, а потім здійснюємо інтелектуальне споглядання відірваного елемента, в якому – як в універсальному понятті – виникає досконала єдність і вирізнення цього поняття від інших понять. У сепарації (що полягає у пізнавальних актах, здійснюваних в судженнях екзистенційних і судженнях предикатних, переважно заперечувальних) ми остаточно створюємо судження про відносну тотожність, у якому стверджуємо, що який-небудь детермінований у собі зміст і співмірне йому конкретне існування є реальним буттям. Бути буттям як таким означає існувати конкретно у детермінованому змісті: «кожний буттєво визначений зміст співмірно існує»; «все, що є, є буттєво в собі визначеним» - ось експліковане розуміння поняття буття як такого і буття як речі.

У процесі сепарації буття як такого виникає, відтак, момент розрізнення змісту та існування в одному бутті, але лише для того, щоб на тлі реально ствердженого буттєвого плюралізму можна було осягнути те, що є «спільним» для всієї буттєвої дійсності. Остання не є самим конкретним, детермінованим у собі змістом, бо він у кожному буттєвому випадку є реально іншим, і не є самим існуванням, бо, будучи пропорційним до змісту, воно також у кожному буттєвому випадку реально інше; і не є самим відношенням існування до змісту, бо воно в загальному сприйнятті є універсальним поняттям відносності, а за конкретного розгляду також у кожному буттєвому випадку є реально іншим. Буттєвість як таку конституює наявність якого-небудь конкретного змісту під актуальним і пропорційним існуванням. Точніше: конкретний детермінований зміст весь підпорядкований у собі конкретному існуванню, що його реалізує, і vice versa: це ось існування як актуалізуюче конкретний детермінований зміст є буттям. Тому не можна відірвати і відділити змісту від існування і існування від змісту в реальному бутті. У всеохоплюючому, тобто трансцендентальному, «понятті» буття як такого ми робимо наголос не на «поділі», а на підпорядкуванні і зв’язку (який називається відносною тотожністю буття!) кожного змісту зі співмірним йому актуальним існуванням. Таким чином, створене поняття буття як такого «містить» у собі актуально, хоч і невиразно, всі буттєві випадки, бо кожне буття є конкретним у собі змістом, детермінованим, конкретно існуючим.

Набір пізнавальних процесів, що називається сепарацією, досягає своєї вершини у конституюванні т.зв. поняття реального буття як буття. Його розуміння виражається в судженні про відносну тотожність будь-якої речі. Тотожність буття виявляє його екзистенційну й ессенціальну сторони. Їхній зв’язок є нерозривним за реального осягнення дійсності. Наявність обох сторін не виключає ставлення пізнавального акценту на одній із них; ми можемо зробити наголос або на ессенціальній (змістовій) стороні буття, або на стороні екзистенційній того самого буття. Коли ми беремо до уваги змістові елементи буття, які відносно легко формуються у поняттях і щоразу точніше пізнаються, то тоді маємо справу з буттям в ессенціальному аспекті; коли ж ми акцентуємо фактичність і реальність буття, то послуговуємося екзистенційною стороною буття.

Однак завжди виникає можливість не тільки перебільшити значення якоїсь із сторін буття, але й заняття виключно однією, зазвичай есенціальною стороною. Зрештою в історії філософії це відбувалось неодноразово, як у стародавні часи, в середні віки, так за Нового часу. Адже не важко людському розумові зосередитися лише на змісті і заглиблюватись у все докладніше його пізнання, бо осягнення змісту речі може бути легко вираженим у понятті. Тим не менше від миті «відірвання» змісту буття від його реального існування ми послуговуємося поняттям буття, що не стосується існуючої дійсності, і перебуваємо у світі абстракції. Це правда, що наша думка вільніше рухається у світі абстракцій, ніж у світі реально існуючих конкретів, бо світ абстрактних сутностей є ясним і прозорим. Але цей самий світ, застосований для пояснення реального буття, остаточно призводить до суперечливих розв’язувань, як про це свідчить історія філософії і особливо метафізики.

З іншого боку, не можна у поясненні реального світу застосовувати виключно екзистенційне розуміння буття з проминанням змісту-сутності. Адже ніяке організоване раціональне пізнання не може ігнорувати сутнісних сторін як підстави поняттєвого пізнання. За такого ігнорування сформулювати будь-які судження про дійсність було би неможливим, оскільки до складу кожного судження входять поняття. Навіть безпосередні екзистенційні судження містять у собі сприйняття «чогось», існування чого ми стверджуємо. Більше того, немає жодного комунікативного пізнання, яке обмежувалося би виключно екзистенційною стороною дійсності. Існування можна виявити, афірмувати, ствердити, пережити, але це переживання існування не можна нікому передати, спираючись на пізнання самого тільки існування. Адже будь-яка передача інтелектуального переживання існування здійснюється за допомогою умовних знаків природної мови або інших засобів пізнавальної комунікації, а це все пов’язане з поняттєвим осягненням якогось змісту. Тому якби метафізика змогла зректися змістовного аспекту буття і обмежувалась би лише афірмацією існування у бутті, то тоді б вона могла відмовитися від комунікативності, науковості, раціональності і стала б якоюсь матерією переживання існування. Зрештою навіть саме переживання існування неможливе без виявлення його належності до визначеного (хоча й не обов’язково пізнаного!) змісту. Адже «голого» існування без зв’язку з конкретною сутністю – змістом не буває; існування є вже існуванням «чогось», тобто конкретного, детермінованого у собі змісту. Через це наша афірмація існування здійснюється у поєднанні із засвоєнням змісту конкретного буття, який підлягає щоразу точнішому пізнанню. Спершу ми його осягаємо як якийсь детермінований у собі зміст, відмінний від «не-змісту», тобто від його заперечення в ньому самому і стосовно іншого буття. Відтак це якийсь зміст-сутність конкретна, детермінована в собі (ідентична із собою), відмінна від змісту іншого буття. Однак цієї миті ми не знаємо (і не мусимо знати у метафізиці!), чим або ким конкретно є те буття, існування якого ми стверджуємо. Однак осягнення змісту необхідне при ствердженні самого існування, хоча воно є тією стороною буття, яка в реальному пізнанні світу нав’язується пізнаючому суб’єктові з самого початку. В осягненні реального буття (буття як існуючого) не можна ані відірватися від сутності, затримуючись тільки на існуванні, ані проминути існування, осягаючи тільки сутність як сутність, бо саме такий стан речей призвів до ідеалізму, втрачаючи контакт із існуючою дійсністю.

Поняття реального буття (буття як існуючого) містить у собі, таким чином, ствердження конкретної екзистенції, а також початкове осягнення змісту як конкретної сутності. В раціональній метафізиці акцент робиться на сутнісній стороні буття, але у зв’язку з її реальним існуванням. У філософській традиції іноді буттям називається сутність (Франциск Сильвестріс з Феррари), оскільки вона перебуває під актуальним існуванням – «essentia ut sub actuali existentia». І хоча екзистенційна сторона буття стосовно есенціальної є найважливішою, будучи підставою дійсності і підставою пізнання, однак, маючи на увазі раціональність філософського пізнання, ми мусимо визнати оперативний примат сутнісної сторони буття. Адже кожне раціональне пізнання виражається в судженнях (реченнях як знаках суджень), а судження зумовлюється володінням якогось поняття, яке виконує роль суб’єкта чи предиката. Тому необхідно звернути увагу на аналогічно універсальний змістовий (сутнісний) аспект реального буття, підлягаючий оформленню через пізнання, а через це – висловленню у судженні. Без цього філософське пізнання не може бути раціональним, а виключно індивідуальним, не підлягаючим комунікації переживанням. Але в осягненні реального буття не можна проминути самого існування, яке має онтичний і епістемічний примат (є підставою дійсності і підставою пізнання); це завдяки існуванню буття є реальним, відмінним від небуття (ніщо). Тому існування виконує роль т.зв. акту, тобто чинники, що визначає дійсність, буттєвість самого буття. Без існування немає реального змісту; будь-які ж евентуальні змісти є лише «мислимими», абстрагованими від реально існуючого індивідуального сутнісного змісту.

У пізнавальному порядку ми також маємо справу з приматом існування. Адже реальне буття пізнається настільки, наскільки існує. Змісти буття пізнаються завдяки існуванню. Це мав на увазі Тома Аквінський, коли у коментарі до «Метафізики» Аристотеля (In Met., 2, lect. 1) писав: «Unum quodque est cognoscibile inquantum est actu». На користь епістемічного примату існування свідчить також те, що вихідним пунктом метафізики є екзистенційні безпосередні судження, а кінцевим пунктом – екзистенційні опосередковані судження, які стверджують необхідність існування таких чинників, роблять несуперечливим реальність буття, заперечення яких рівнозначне запереченню самого буттєвого факту, даного нам для пояснення.

Буття як предмет метафізики, маючи в собі акт існування і співмірну йому конкретну сутність, пізнавально виражається у вигляді судження про відносну тотожність. Адже людське пізнання стає зародково свідомим і рефлектованим у судженні, яке власне є повним пізнавальним актом людини. Тому осягнення реального буття (буття з огляду на те, що дійсно існує) стає свідомим і зрозумілим для людини тоді, коли воно виражається у судженні. Перше судженя про буття є свідомим засвоєнням «вмісту» реально існуючого буття; це є воднораз головний і перший «закон», який виражає «зміст» дійсності, а через це закон «керуючий» усією дійсністю, тобто системою реальних енсів. Адже якщо буттям є все те, що конкретно (як детермінований у собі зміст – сутність) існує, то це судження про тотожність буття як такого виявляє через свій суб’єкт і предикат складові елементи буття, які конституюють його «буттєвість».

Аналізуючи історію епістемології, можна помітити, що формулювання т.зв. метафізичного закону тотожності було у напрямах не лише раціоналістично-ідеалістичних, але і схоластичних пов’язане з хибним поняттям буття як такого. Адже ті філософські системи, які дійшли до поняття метафізичного буття як до найбільш призначеної, широкої, предикованої до всього есенції (Парменід, Платон, Авіценна, Дунс Скот, Суарес, Вольф), формулювали тавтологічні, безплідні закони тотожності, як, напр. «кожне буття є буттям», «кожне буття є тим, чим воно є», «кожне буття є в собі детермінованим». Такі формулювання, щоправда, були правильними, але мали в собі хибне припущення: і під суб’єктом, і під предикатом у них розумівся цілком один і той самий – не лише матеріально, але і формально – десигнат, тобто той самий аспект дійсності. Цим десигнатом було буття у сутнісному розумінні. Отже, закон тотожності або не вичерпував «вмісту» буття як такого (бо описував лише змістову сторону буття, без існування), а відтак не був першим законом і першим судженням, осягаючим буття як існуюче, або був хибним законом і цілком слушно атакованим з боку еволюційних напрямів філософії у разі, якщо він у такому формулюванні й інтерпретації претендував би на вичерпність осягнення найзагальнішого вмісту буття і водночас кожного конкретного буття. Адже якби інтерпретований у такий спосіб закон (фіксуючий тільки змістову сторону буття) був істинним, то у такому разі в дійсному світі мала б наступити нерухомість, зникла б усяка потенційність та еволюційність енсів. Беручі це до уваги, треба визнати, що еволюційні напрями, як, напр., марксизм слушно відкидають таке розуміння закону тотожності, вбачаючи в ньому знаряддя унерухомлення, закостеніння і безплідності філософського мислення.

Однак відкидання цього закону не знищує цінності правильно зрозумілого судження про тотожність буття, тобто першого судження про природу енсів.

Отже, якщо йде мова про дійсне буття, яке осягається метафізично, шляхом «сепарації», першою інтелектуальною потребою є саме свідоме засвоєння у пізнанні його вмісту. Це здійснюється, як про це вже йшла мова, у рамках судження, в якому суб’єктом і предикатом є «буття». Право на таке формулювання дає поділ буття на зміст і існування, які є його складовими. Хоча це судження у найзагальнішому формулюванні звучить так само як закони тотожності, сформульовані у есенціальних напрямах: «буття є буттям», «кожне буття є тим, чим воно є», «кожне буття є в собі детермінованим» - однак його припущення відмінне від того, яке діє на терені есенціальних напрямів.

У світлі проведеного аналізу, який виявляє поділ буття на зміст і існування, легко помітити, що суб’єкт і предикат судження тотожності означають власне аспект буття есенціальний, змістовий, і аспект екзистенційний.

Принципово первинним є для нас екзистенційний аспект закону тотожності, але оперативним для метафізики є аспект есенціальний. І тому вираз «кожне буття», який виконує роль суб’єкта, означає щось, що «існує» без жодних пізнавальних уточнень, щось, що з’являється у нашій свідомості як наслідок нашого першого зіткнення з дійсністю. Цим чимось є завжди існування речі, яку інтелект виводить з можливості пізнання. Друга ж частина сформульованого закону тотожності: «тим, чим є» відіграє роль предиката судження і завдяки зв’язці «є» виражає саму природу існуючого буття, позначеного через суб’єкт. Вона є не лише природою існуючою, але також самою в собі визначеною, детермінованою. Тому в тотожнісному судженні предикат, як і суб’єкт, також виражає щось існуюче, але це «щось» постає перед нами в усьому багатстві всього змісту, який може бути вже пізнавально визначеним.

Але так само добре може у тотожнісному судженні роль суб’єкта виконувати буття в есенціальному аспекті, а роль предиката – буття в аспекті екзистенційному: кожне буття, тобто кожний зміст, існує дійсно як детерміноване. В залежності від того, на який елемент буття ми звертаємо у пізнаванні особливу увагу, в суб’єкті чи предикаті поміщаємо відповідно акцентований аспект буття, отримуючи трансцендентальне поняття буття або речі.

У зрозумілому в такий спосіб законі тотожності, тобто інтелектуальному усвідомленні буття як такого вже якби у зародку проявляється теорія реальної різниці між сутністю й існуванням у конкретних енсах. Попри те, що ця різниця у першому метафізичному формулюванні поняття буття, яке становить собою закон тотожності, ще не виражена належним чином expressis verbis, однак уже тут ми маємо неявно зазначені два елементи одного і того самого буття: сутність, тобто зміст, і існування, оскільки вони між собою взаєзумовлені і пов’язані. Завдяки їхньому зв’язку ми маємо справу з дійсним буттям. Зміст і існування – це дві сторони одного і того самого буття; вони становлять одну і ту саму буттєву дійсність, яка, не подільна у собі, хоча, як зміст і існування, різна, існує в об’єктивному світі. Це реальне, конкретне буття. Інтерпретований в такий спосіб закон тотожності можна виразити ширше і зрозуміліше: «все, що існує, є тим самим, що в своєму змісті детерміноване і визначене, і через це відмінне від ніщо й інших енсів».

У законі тотожності постає у властивому сенсі не тотожність зазначених сторін буття – сутності й існування – а збіжність, поєднання, а відтак відносна єдність екзистенційного й есенціального аспектів буття. Саме це «поєднання» стверджує тільки відносну, а не абсолютну ідентичність одного буття. Завдяки цьому закон тотожності як перше свідоме осягнення реального буття не «вбачає» у дійсності якоїсь нерухомості і штучних ізоляцій. І завдяки цьому світ не трактується так, як би він був – як закидає Енгельс – застиглий, бо у дійсності має місце інтенсивна еволюція внаслідок того, що разом зі зміною актуального існування змінюється зміст буття. Але, з іншого боку, весь світ надалі зберігає свою зрозумілість і здатність підлягати дефініціям, бо в реальному бутті існують певні «константи» змін – такі системи елементів, які не є довільними, а необхідними, і саме вони є підставою утворення універсальних, необхідних і сутнісних понять. Відносна тотожність є пізнавальним виявленням відносності, тобто аналогічності самого буття. А таке усвідомлення буття приводить до ствердження існування такого буття, в якому вже немає змін і складення, до існування абсолютної ідентичності, яка, однак, не є мертвою нерухомістю, а нерухомістю буттєвої повноти, бо там буття як існування (трансцендентальний аспект буття) є повним і саме у собі зрозумілим. Йдеться, ясна річ, про Перше Буття.
2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.